Утоплення — одна з форм механічної асфіксії, що розвивається в результаті попадання рідини в дихальні шляхи. Характер патологічних змін при утепленні у прісній і морській воді різний. У прісній воді вміст іонів натрію нижчий, ніж у плазмі крові, отже, така вода має і нижчий осмотичний тиск. Потрапивши в альвеоли, прісна вода швидко переходить у кровоносне русло, що призводить до розрідження крові (гемодилюція), збільшення її об’єму (гіперволемія), руйнування еритроцитів (гемоліз), зниження дихальної функції крові.

Морська вода має вищий порівняно з плазмою крові осмотичний тиск. При попаданні морської води в альвеоли рідка частина крові також спрямовується -в них — розвивається клінічна картина набряку легень. В результаті перевантаження правих відділів серця наростають явища декомпенсації аж до зупинки діяльності серця.

Залежно від механізму, що лежить в основі патофізіологічних змін, виділяють три типи утеплення: справжнє, яке виникає внаслідок заповнення рідиною дихальних шляхів при збереженні спонтанного дихання; асфіктичне, розвиток якого пов’язаний з припиненням газообміну внаслідок ларингоспазму; синкопальне, при якому настає зупинка серця в результаті психічної (страх) або рефлекторної (удар об воду, холодовий шок) дії.

У клінічній картині справжнього утоплення (70—80 % усіх випадків) виділяють три періоди:

1) початковий період — свідомість у потерпілого збережена, він збуджений, неадекватно реагує на обстановку, відмовляється від медичної допомоги; у деяких потерпілих, навпаки, бувають загальмованість, оглушеність, тяжка депресія; характерні ціаноз, гусяча шкіра, прискорене, шумне дихання, приступи кашлю, тахікардія, артеріальна гіпертензія; може спостерігатись блювання-проковтнутою водою;

2) агональний період — ціаноз наростає, шкіра набирає фіолетового забарвлення, тахікардія змінюється брадикардією або брадіаритмією, спостерігаються знепритомнення, артеріальна гіпотензія, дихання зріджується, стає судорожним, супроводиться виділенням рожевої піни з носових ходів і рота;

3) клінічна смерть — непритомність, різко виражений ціаноз шкіри і слизових оболонок, обличчя одутле, зіниці розширені, вени шиї набряклі, апное, асистолія, арефлексія.

Асфіктичний тип утоплення спостерігається в 10— 15 % випадків. На відміну від справжнього утоплення початковий період клінічних проявів короткий, швидко змінюється атональним періодом; ціаноз шкіри і слизових оболонок виражений менше; тризм і ларингоспазм, що розвиваються в атональному періоді, перешкоджають проведенню штучної вентиляції легень. В результаті тривалої асфіксії спазм гортані слабшає, спостерігається виділення блідо-рожевої піни, що утворилася внаслідок несправжньореспіраторних вдихів і переходу рідкої частини крові в альвеоли. Період клінічної смерті при асфіктичному втепленні має такий самий перебіг, як при справжньому, що утруднює їх диференціацію в цьому періоді.

При синкопальному типі утоплення відразу ж настає період клінічної смерті. Дихання і серцебиття відсутні, немає виділення піни і рідини з дихальних шляхів, ціанозу. Характерна різка блідість шкіри і слизових оболонок. У прогностичному відношенні цей тип утоплення при своєчасному поданні реанімаційної допомоги більш сприятливий, ніж попередні два типи.

Невідкладна допомога повинна бути спрямована на якнайшвидше відновлення дихання і кровообігу. Добре тренований рятувальник починає робити штучну вентиляцію легень методом із рота в рот або з рота в ніс під час доставки утопленика до катера або на берег. На березі не слід витрачати час на звільнення дихальних шляхів від аспірованої рідини — досить звільнити верхні дихальні шляхи від піску, мулу і приступити до негайного етапу серцево-легеневої реанімації. На рятувальній станції, якщо є підготовлений персонал і відповідна апаратура, здійснюють у повному обсязі спеціалізований етап серцево-легеневої реанімації.

При збереженій свідомості і відсутності виражених ознак розладу дихання та кровообігу потерпілого треба заспокоїти, зігріти, призначити інгаляції кисню.

Госпіталізація термінова у відділення реанімації та інтенсивної терапії.